|
Територія сучасного селища Ружин була заселена близько чотири тисячі років тому. Про це свідчать поселення трипільців, що відкрите на території Ружина в 50-х роках археологом А.М.Шмаглієм. Дане поселення було відкрите на ділянці дороги Київ - Вінниця, навпроти центральної районної лікарні. Тут під час розкопок було знайдено глиняні фігурки жінок, пряслиця, посуд, оздоблений розписом та шнуровим орнаментом [19, ст.4].
Трипільці вперше винайшли землеробство, створили перше письмо у вигляді різних піктограм, зафіксованих на глиняному посуді.
Пам’яток епохи бронзи і заліза на території селища не зафіксовано.
Найбільш широко визначено в районі залишки черняхівської культури. Археолог В.К.Гончаров під час своєї розвідки вздовж річки Роставиці зафіксував їх аж 15, в тому числі і Ружині. Черняхівська культура представлена нам у вигляді поселень поблизу Ружина, в Ягнятині, Карабчиєві, Прибережному, Голубівці, Дерганівці [19, ст.9].
Залишки посуду черняхівського періоду знайдено у Ружині на вулиці О.Бурди.
Територія сучасного селища була заселена в ІІ-VІ ст.н.е. Про що свідчать залишки ранньослов’янського поселення черняхівської культури. Тут також виявлено рештки городища Київської Русі. Дане городище знаходилося в центрі містечка на лівому березі річки Роставиці ( сучасний ринок).
Даних про те, який населений пункт знаходиться на місці сучасного Ружина в Х - ХІ ст. немає. В “Повісті минулих літ” згадується два містечка – Ростовець і Неятин ( це сучасні села району Білилівка і Ягнятин) та ще 6 городків, що належали кочевим племенам берендичам [10, ст.38]. Назви цих городків до нас не дійшли, однак одна назва, як вважають дослідники, збереглася. Це поселення, що знаходится, як вважають історики між селами Ягнятин і Білилівкою - літописний городок Куніль (Куніля), який згадується під 1150 роками. Ймовірно, що це був попередник Ружина. Городки даного регіону були переважно воєнізованими поселеннями.
Як вважають дослідники, на території краю проживало слов’янське населення - поляни, яке розміщалося в городках, поряд з ним проживали інші різноплемінні жителі, зокрема: печеніги, торки, берендичі, каєнічі, які в літописі згадуються під однією назвою - чорні клобуки [10, ст.38].
В 13-14 столітті влада татар поступово втрачається, на зміну їм висувається новий завойовник у вигляді Литви. Так, найближчий до Київського князя Володимира Ольгердовича (близько 1363 р.), Юрій Половець одержує в своє володіння Сквиру і Ягнятин [27, ст.36].
( населені пункти , які знаходяться недалеко від Ружина).
М.Грушевський наводить документ, яким він користувався: “Фрагмент розпочинається селом Терпсієвим“ на Рси ( пізніше незвісне. Далі маємо с.Антонів неподалік від Росі (над Березянкою) кілька сіл над Роставицею: Щербів (тепер Ружин), Вчорайше ( може Родостів), потім Почуйкове на Кам’янці, Сокольча на Унаві, Ходорків і Скочищів на Ірпені, Водоїтин у Верхів’ї Здвижу… Осади сі й інші з ними названі, які місця не можемо ближче означити ( таких є 7) - зазначає історик - всі мають згадку про практику Вітовтових часів. Це показує, що маємо тут діло з осадами старими, не молодими, а може і старшими від часів Вітовта (1392 - 1430)”[10, ст.86].
Таким чином, з наведених даних можна зробити висновок, що Щербів (так попередньо називався Ружин), як сторожове містечко, виник в 14 ст.
В 1569 році він разом з іншими землями Правобережжя потрапив під владу Польщі. Польський король подарував його братам Тивоновичам [13, ст.606]. Згодом Щербів перейшов до князів Стрижевських. В цей період відомими особами стають князі Ружинські, які прославили себе як гетьмани війська запорозського, захисники українських земель від татарських набігів.
За військові заслуги князь Кирик Ружинський одержує від короля Стефана Баторія “урочище Котельню” (тепер це село Стара Котельня Андрушівського району Житомирської області). Одержавши Котелянське володіння, Кирик не раз “заокруглює кордони” і силою захоплює сусідні землі. Слабші сусіди змушені були поступитися. Так чинили й князі Стрижевські, яким належав Щербів. Вони продали ці володіння Кирику Ружинському, а той, у свою чергу, віддав їх у 1591 році братові Миколі, який і перейменував Щербів на Ружин [4, ст.42-43].
У 1592 та 1612 рр. Ружин був зруйнований татарами [13, ст.606].
Жорстока феодально-кріпосницька експлуатація та національне гноблення штовхали населення Ружина на шлях антифеодальної та національно-визвольної боротьби. Тому, коли в 1591 - 1593 рр. під проводом Косинського та в 1536 - 1537 р. р. під керівництвом П.Павлюка та К.Скидана на території Правобережної України спалахнули селяносько-козацькі повстання, в них взяли участь і ружинські селяни. Але найвищим проявом боротьби були їх виступи проти польсько-шляхетського гноблення під час визвольної війни українського народу (1648-1654 рр.) під проводом Б.Хмельницького.
У червні 1648 р. формується полк у Паволочі, організатором якого виступає місцевий війт. Під прапором Паволоцького полку перебувала Ружинська сотня [19, ст.23].
13-14 липня 1648 року нашим краєм у напрямку Паволочі пройшло військо на чолі з Б.Хмельницьким. Це викликало новий приплив людей у його загони. В цьому ж 1648 р. у грудні місяці Б.Хмельницький ще раз прослідував Ружинщину, вертаючись із переможного походу з-під Замостя. Ружинщина в цей період процвітає. Польські офіцери, які після Берестецької перемоги над козаками у червні 1651 р. вели військо на Білу Церкву, дивувалися квітучому стану господарства за “козацькою лінією” [19, ст.24]. “ З-під Махнівки ( нині м. Комсомольське Вінницької області) ми ішли на Білилівку, містечко, що лежить вже за лінією, якої вимагають для себе козаки і там ми знайшли вже інший край: багато кіп на полі, достаток всякого хліба і по полях худобу”. Вступивши 1 вересня 1651 р. у Ружин,
“ …тут уже зустріли немов обітовану землю, повну хліба і пасік. Саме містечко Ружин повне старого збіжжя і іншої поживи, пива і меду” [19, ст.24].
З 1648 р. Ружин став сотенним містечком Паволоцького полку. У 1663 році польські магнати зруйнували Ружин. З часом містечко відродилося. Новим проявом народної боротьби була участь селян Ружина у визвольному повстанському русі проти польсько-шляхетських загарбників під керівництвом фастівського полковника С.Палія. Селяни і міщани Ружина брали участь у гайдамацьких повстаннях 1734, 1750 рр., а також у великому народно-визвольному повстанні 1768 р. [13, ст.606].
В середині 18 ст. Ружин переходить під владу князя Яна Любомирського. На прикінці 18 ст. Любомирський володів майже усіма існуючими селами нашого району. Спочатку 1770 р. Я. Любомирський розпродує свої володіння на Ружинщині. Ружин від Каспра Любомирського 1780 р. переходить у спадок його дочці, яка спочатку була одружена з Я. Протопотоцьким, а після розірвання шлюбу - з генералом Валеріаном Зубовим. Після смерті останнього вона втретє виходить заміж за генерала Уварова [25, ст.210]. У 1806 р. Ружин і навколишні землі успадкувала дочка Я.Протопотоцького Емілія, в першому одружені графиня Каліновська, а в другому (з 1825 р.) дружина підполковника Челіщева Емілією Каліновською 1817 р. було збудовано в Ружині костьол, а в 1845 р. – лікарню на 6 ліжок [25, ст.211].
1793 р. правобережна Україна возз’єдналася із Росією. Ружин в числі інших населених пунктів, віднесено до Київського намісництва, а в 1797 р. він став заштатним містечком Київської губернії. Володіла ним тоді поміщиця Потоцька. Проживало в Ружині 750 чоловік [13, ст.606].
На початку 19 ст. у Ружині зароджується дрібна промисловість. 1811 року засновано суконну фабрику, 1829 р. – винокурний, цегельний, черепичний заводи, паровий і водяний млини. Згодом тут збудовано невеликі підприємства – шкіряний завод, 8 кузень, слюсарну майстерню, 4 кінних млини, крупорушку та олійницю. Найбільший з них був винокурний завод, на якому працювало 12 робітників. Значні прибутки поміщикам давали млин та олійниця [13, ст.606].
Становище селян в умовах феодально-кріпосницького ладу, залишилося тяжким. 1839 р. обурені кріпаки, які працювали щоденно на панщині, звернулися до повітового суду з проханням захистити їх від жорстоких знущань орендаря. Проте захисту вони так і не знайшли [13, ст.606].
Не поліпшилося економічне становище трудящих і після реформи 1861 року.
Кращі родючі землі в Ружині залишалися в поміщиків та церкви. Так, землевласник А. Злотницький володів 2743 десятинами землі, церква тримала в своїх руках 148 десятин, а селянам залишалося лише 643 десятини [13, ст.606].
Розвиток промисловості й торгівлі зумовлював дальше зростання Ружина. В 1866 р. в ньому налічувалося 1524 чоловіки. Ружин тоді став волосним центром Сквирського повіту Київської губернії [13, ст.606].
З 1900 року тут уже проживало 5424 чоловік.
З розвитком капіталістичних відносин пожвавлюється торгівля. Завдяки близькому розташуванню до м.Бердичева, наш край втягується в активні відносини купівлі-продажу. В цей час на Ружинщині з’являються кінні заводи. На початок 1890 р. кінні заводи мали Г.І. Березовський
(власник Білилівки), В.А.Ржевуцький (власник Верхівні), А.О.Злотницький (власник Ружина) та інші. Ця справа приносила неабиякі прибутки і поміщики швидко багатіли. А.О.Злотницький, наприклад, став першим у нашому краї власником автомобіля [19, ст.32-33].
Поступово серед селян виділяється прошарок заможних, які також активно включаються у капіталістичні відносини. Так, житель с.Баламутівки (Заріччя) селянин Пузир М.І. з 1908 року починає будівництво млина з нафтовим двигуном, 1909 р. житель Ружина К.Ю. Файнгольд споруджує в містечку миловарний завод, 1914 року ружинець М.Л. Райгородський засновує маслобійний завод. А селянин Левицький П.М. цього ж року будує своє підприємство по вичинці шкіри [19, ст.32-33].
Однак на початку ХХ ст. селяни Ружинщини в основному були зубожілими. В умовах революційного піднесення вони беруть активну участь у політичному житті краю - влаштовують страйки, розповсюджують революційні прокламації.
Єврейська молодь Ружина входила до складу робітничої спілки “Бунду”, читала і розповсюджувала соціалістичну пресу, проводила агітацію серед населення Ружинщини і навколишніх сіл. Один з членів тієї організації С.Островський закликав селян села Бистрик влаштовувати страйк з вимогою, аби поміщик Вишнівський за збирання врожаю на його полі давав працюючим четвертий сніп, а не п’ятий. У жовтні 1905 р. С.Островського, Я.Могилівського, Л.Паволоцького, С.Трусевича, В. Уринова-Рябіновича було заарештовано за звинуваченням у підбуренні селян до страйків і засуджено до виселення в Архангельську губернію, замінивши його потім обов’язковим виїздом строком на три роки за кордон [19, ст.34].
З 1906 року страйковий рух на селі поступово спадає, агітаційна діяльність стає все менш активною. Розпочинаються демократичні свободи, частково задовольняються економічні вимоги страйкарів.
Ружин в той час був волосним центром, у містечку проживали переважно українці. Євреї, поляки - загалом трохи більше 4 тисячі осіб [13, ст.606]. Українці навчалися у двокласному міністерському училищі, євреї - у єврейській приватній гімназії, поляки - у польській. У містечку був еврейський театр, поштово-телеграфне відділення, кінотеатр. Лікувались жителі у лікарні або у приватного лікаря Б.Володзьно, який приймав хворих дома (сьогодні це приміщення ощадкаси). За ліками люди зверталися до аптеки, яка стояла на місці Зарічанської школи [19, ст.34].
Попри існування волосної земельної управи, керували своїм життям і свої жителі. При потребі збирався схід села і вирішував усі поточні питання.
Після столипінської аграрної реформи посилилося соціальне розшарування ружинських селян. Із 1912 року з 245 господарств – 55 були безземельними, 81 – мали від 1 до 3 десятин, 93 – від 3 до 9 десятин, 16 ̶ 10 і більше десятин. Із загального числа господарств 81 – не мало худоби, 41 – коней [13, ст.607].
В 1900 році в Ружині діяли православна церква (збудована в 1727 р.), римсько-католицький костьол (1816 р.), синагога та 6 єврейських молитовських будинків [13, ст.607].
В березні 1918 року в містечко Ружин вступають німецькі війська, які підтримувані були військами гетьманців. Прихід німецьких військ супроводжувався відновленням поміщицьких землеволодінь, покаранням селян, котрі розібрали панське майно і землю. Ці дії викликали негативні настрої місцевого населення, що спричинило ряд страйків і повстань. В середині 1918 року близько 300 мешканців Ружина і навколишніх сіл взяли участь у Сквирському антигетьманському повстанні. Багато ружинців знищено під час придушення цього виступу німецькими та гетьманськимии військами [19, ст.44].
У листопаді 1918 року німецькі війська залишають наш край. Директорія, яка очолювала і керувала антигетьманським рухом, мобілізувала селян до лав армії УНР, після вигнання німецьких військ і падіння гетьманської влади постала перед фактом швидкого зменшення кількості складу Української Армії і більшість мобілізованих селян, що вже виконали своє основне завдання і поспішали додому, де вирішувалась доля поміщицької землі. Серед тих, хто в цей короткий час воював у складі військ Директорії, було багато жителів нашого району, в тому числі і Ружина. Загалом з району більше тисячі чоловіків поповнили Українську Армію.
Однак війська Директорії не мали достатніх сил вести боротьбу з більшовицькими загонами і в результаті наступу Червоної Армії в березні 1919 року у напрямку Фастів-Козятин Українське військо відступає, і в нашому краї встановлюється радянська влада [19, ст.45]. Місцеве населення обкладається обов’язковою продовольчою розкладкою для забезпечення Червоної Армії.
Населення нашого краю зазнавало немало лиха від нападів різних банд на чолі з так званим отаманом Бабичем, Марусею, Зеленим, Трейком та іншими. Вони грабували, тероризували населення [19, ст.45].
У середині 1919 року Симон Петлюра уклав угоду про спільні дії з Денікіним і в двадцятих числах місяця увійшов на чолі українських військ у Ружин та Вчорайше. Але на кінець грудня 1919 року Радянська влада на Ружинщині знову була відновлена [19, ст.46].
Навесні 1920 року після заключення Варшавської угоди війська УНР і польські загони відкинули на схід Червону Армію. Але невдовзі 26 травня 1920 року більшовики організували контрнаступ, головною ударною силою якого стала перша кінна армія Будьоного.
5 червня вона прорвала польський фронт біля села Семигородок і вступила на територію нашого району. Наступного дня 6 червня Червона Армія форсувала р. Роставицю, здолала опорні пункти українсько-польського війська поблизу Карабчиєва, Ягнятина, Ружина, Дерганівки та Білилівки і заволоділа залізницею на ділянці Попільня-Чорнорудка. Радянська влада тепер встановилася остаточно. Життя не стало спокійнішим. В населених пунктах продовжують збирати продрозверстку.
У березні 1921 року Радянська влада проголошує перехід до нової економічної політики. Продрозверстка заміняється продподатком. Відновлюється право на приватну власність. Вона була представлена в основному ремісничо-кустарними промислами.
|
