65 РІЧНИЦЯ ПЕРЕМОГИ. 1941-1945 РОКИ

Пам’ять про героїв священна

Шістдесят дев’ять років минуло з того часу як 22 червня 1941 року розпочалася одна з найжорстокіших в історії людства воєн. Вона була настільки великою і трагічною, що зачепила кожну українську оселю. Як сказав поет «І понині майже в кожній хаті за синами плачуть матері».

У День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні, 22 червня голова райдержадміністрації В.С.Бондарчук, голова районної ради В.Ц.Саківський, селищний голова В.І.Жарський, голова ради ветеранів В.П.Шуляк, працівники райдержадміністрації та районної ради, керівники підприємств установ та організацій району поклали квіти до підніжжя Монумента Слави. Учасники скорботного мітингу хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни, полеглих в тилу та всіх жертв кровопролитної війни 1941 – 1945 років.

Редакція газети «Ружинська земля (Василь КОПАЧ)

«Я надеюсь на вас, товарищ сержант… Надеюсь…»

Війна… Скільки загублених душ! Вбитих, поранених, зниклих безвісти… Скільки скалічених життів та понівечених доль! Страшна звістка про початок війни увірвалася чорним вороном в кожну українську оселю 22 червня 1941 року. Плач… Розпач… Крики матерів, які втрачали своїх синів та чоловіків… І, наче горох, сльози в очах дітей, які змушенні були так швидко подорослішати… Лише Господь знає якою ціною далася солдатам Перемога в 45-му… Тепер, з кожним роком, все менше стає мужніх воїнів-захисників. Все менше їх, ветеранів, щороку приходить до пам’ятників і обелісків, щоб вшанувати пам’ять загиблих друзів, бойових побратимів, рідних…Не обійшла війна стороною і оселю бригадира рільничої бригади та завгоспа колгоспу Пантелеймона Гнатовича Чернеги з Березянки. Спочатку на фронт забрали найстаршого сина Олександра, який загинув під Харковом уже будучи курсантом Тюменського піхотного училища. А в переддень Різдва 1944 року до лав Радянської армії призвали й Пантелеймона Гнатовича. Боровся, крок за кроком, сантиметр за сантиметром, відвойовуючи рідну землю скільки було сил, адже знав, що вдома на нього чекає дружина та діти, які були його натхненням та розрадою. То їхнє мирне майбутнє він відвойовував у боях, то вони приходили до нього у снах щоночі, додаючи сил та витривалості. Проте уже за декілька місяців, 8 лютого 1944 року Пантелеймона Гнатовича було тяжко поранено в одному із боїв поблизу Калинівки Вінницької області, а вже 20 лютого у військовому госпіталі розташованому в Білилівці солдат помер. Там і похований Пантелеймон Гнатович у братській могилі. А за кілька десят кілометрів, у Березянці, тримаючи у руках похоронку, яка, наче вогнем обпалювала серце, гірко плакала дружина. Тоді жінка ще не знала, що чергова біда уже близько. Сьомого березня 1944 на війну пішов ще один син Пантелеймона Чернеги – Василь. Бойовий шлях юнака був нелегкий, встелений втратами та болем (був двічі поранений). Від рядового Василь дослужився до сержанта, а згодом і до командира відділення. Воював на Третьому Прибалтійському та Ле-нінградському фронтах. Василь користувався авторитетом, як серед солдатів, так і серед офіцерів та бойових командирів. Тому не дивно, що молодий та енергійний командир став героєм статті «Проверка зрелости», яка вийшла у військовій газеті за підписом старшого сержанта М.Китайчика.

– Коли мене призначили командиром відділення я довго не міг заснути, адже чомусь весь час згадувалися слова командира: «Я надеюсь на вас, товарищ сержант… Надеюсь…». В глибині душі роїлися сумніви, що не зможу впоратися, адже відділення мені дісталося проблемне. Солдати показували найгірші результати на стрільбищах, та й дисципліна, правду кажучи, страшенно «накульгувала». Але найбільше вражало те, що жоден з моїх підопічних не замислювався над тим, що поводить себе неправильно, – згадує Василь Пантелеймонович.

– Спочатку було дуже важко, адже всі звикли робите те, що їм заманеться. Потрібно було зібрати в кулак всі свої сили, щоб згодом, наше відділення стало одним із найкращих. Для мене тих три місяці пролетіли дуже швидко, хоча й зусиль довелось докласти чималих. Проте я почав помічати, що все менше наказую своїм солдатам. Тепер вони йшли до мене з своїми ініціативами: зробити шафу для приладів чи піраміду. Із підлеглих перетворилися в справжніх бойових товаришів, з якими ми разом їли солдатську кашу, пліч-о-пліч воювали, визволяючи рідну землю, навпіл ділили всі труднощі і біди, -– розповідає ветеран.

А ще Василь Пантелеймонович із неймовірним трепетом згадує, коли до відділення прийшла перша перевірка. Тоді, мабуть, жоден солдат в частині не хвилювався так, як він. Проте не було меж його щастю, коли після перевірки до нього підійшов командир і, міцно потиснувши руку, сказав: «Спасибо, товариш сержант. Вы оправдали доверие. От лица службы благодарю вас».

– Як нагороду за гарну службу я тоді отримав відпустку. Приємно було, адже немає більшого щастя, як знати, що праця твоя приносить користь, – посміхаючись говорить Василь Пантелеймонович.

Згодом війна закінчилася але командир Чернега продовжив службу. Він ще шість років поспіль стояв на сторожі безпеки співвітчизників. Зараз Василь Пантелеймонович – пенсіонер. Живе в рідній Березянці, та частенько згадує свої бойові будні, адже поранення отриманні під час війни нагадують про себе нестерпним пекучим болем.

Редакція газети «Ружинська земля» (Аліна ЗІНЬКОВА)

Ружинщина в період Великої  Вітчизняної війни

(1941-1945рр)

            22 червня 1941 року розпочалася  Велика  Вітчизняна війна. Почалося  найстрашніше випробування, яке будь-коли випадало на долю  народу. Уже в перші дні  в усіх  селах району відбулися мітинги, на яких  виступили керівники партійних та районних органів.

            В обох районах (Вчорайшенському і Ружинському) нараховувалося 46 населених пунктів, які підпорядковувалися  42 сільським радам і проживало майже 38 тис. населення.

            Почалася мобілізація військовозобов’язаних, в першу чергу тих, хто народився в 1910-1920 рр. До районних військоматів почали находити заяви від добровольців. Першими подали заяви колишній перший секретар Ружинського райкому комсомолу П.Г.Тимошенко та багато активістів. В перші дні війни на фронт було відправлено 930 комсомольців.

            Працездатне населення, яке залишалося в селах, брало участь у будівництві оборонних споруд. Понад 1,5 тис. чоловік і 500 підвід з Ружина  і ближніх сіл споруджували тимчасовий аеродром біля залізничної станції Зарудинці.

            Однак німецькі війська просувалися досить швидко. Дві доби неподалік Ружина частини Червоної Армії вели запеклі бої з наступаючим ворогом. Та сили були не рівні. 16 липня фашисти вдерлися в райцентр.

            З перших днів гітлерівці вели так званий «новий порядок» і стали систематично розстрілювати мирне населення. В перші дні окупації було розстріляно групу комсомольців та комуністів, серед них секретаря партійної організації колгоспу «Новий світ» Михайла Салигу, комсомольську активістку Фросину Зарембу, голову колгоспу «Праця» О.М.Сябрая та багато інших.

            В серпні 1941 року було окупантами розстріляно директора Ягнятинської школи Григорія Купчука, голову сільської ради с. Ярославка Пилипа Віцюка та його брата Івана Віцюка – заступника голови колгоспу цього села.

            У серпні 1941 року фашисти розстріляли жителів с. Баламутівки Гната Гладишка та Каленика Гладишка. Фашисти вбивали тих, хто допомагав партизанам. Саме за це було розстріляно в катівнях гестапо комуніста Йосипа Васюрина з с.Топорів, Степана Буравського з с. Білилівка. За звинуваченням у наданні допомоги партизанам в 1943 р. було розстріляно жительку с. Шпичинці Ганну Басюк з немовлям на руках. За зв’язок з партизанами було спалено живцем ученицю с. Топори Олену Баку, розстріляно учня з с. Огіївни Бориса Мельника.

            За допомогу партизанам фашисти спалили Малі Низгірці. За звинуваченням у вбивстві начальника Вчорайшенської поліції було розстріляно Д.І. Рудницького, його дружину і трьох дітей.

            Найбільше постраждало єврейське населення. 30 липня 1941 р. фашисти почали розстрілювати євреїв. Першими жертвами голокосту у Ружинському районі стали євреї с. Ягнятин. Цього дня нацисти розстріляли 28 ягнятинців.

            10 вересня 1941 р. о 4 год. ранку гестапівці та місцева поліція оточила Ружин і зігнала всіх євреїв близько тисячі осіб на центральну площу. Відібрали тих, хто мав вік більше 13 років, завантажили на машини і відвезли в ліс, що понад дорогою до с. Зарудинці і розстріляли. У ці дні було позбавлено життя 853 білилівських євреїв. У Вчорайшенському районі, більшість сіл якого нині входять до Ружинського району, було розстріляно 564 жителі.

            Загалом в Ружинському районі окупанти позбавили життя більше 2,5 тис. осіб. Крім того, фашисти вивезли в неволю у Німеччину з Вчорайшенського району 889 жителів, а з Ружинського – 2013 жителів.

            За час окупації німецькі фашисти завдали матеріальних збитків населенню Вчорайшенського району на загальну суму 322 мільйони 86 тисяч карбованців, а населенню Ружинського району- 514 млн.521 тисячу крб.

            Проте ні масові розстріли, ні жорстокий терор й насильство окупаційних властей не злякали радянських людей, не змусили їх підкоритися фашистам.

            З листопада 1941 р. в с. Топори почав діяти партизанський загін під керівництвом П.О.Шуляка, незабаром загін виріс до 340 чоловік.

            Діяв загін на території Ружинського району Житомирської області, Вінницької та Київської областей.

            За час військових дій загін 17 разів вступав у бойові сутички з німецькими окупантами, знищили значну кількість живої сили противника, перешкодив відправці до Німеччини понад 2 тисячі радянських громадян.

            Бійці загону пограбували Білоцерківський банк, з якого було вилучено понад 650 тисяч німецьких марок, підривали залізничні колії.

            У Вчорайшенському районі діяла підпільна організація на чолі з С.П.Маленком та диверсійно-підривна група на чолі з І.Д.Богорадом.

            В 1943 р. на території Ружинського району був організований партизанський загін на чолі з командиром П.А.Бакою. Загін діяв на території Ружинського району та сусідніх з ним районів Київської, Вінницької та Житомирської областей. Основний склад загону становили жителі сіл Топори, Рогачі, Ружин, Верхівня.

            В районі антифашистським рухом було охоплено близько 300 чоловік. Активно діяли підпільні групи в с. Білилівка (керівник Д.Т.Лущан), с. Верхівні ( керівник І.Р.Любченко та К.Д.Доценко). Активну участь в антифашистській боротьбі брала більшість вчителів Білилівської середньої школи (М.Г.Рожко, О.І.Славінська, А.Ф.Бодан, М.Х.Потоцький, Н.Т.Мерзлий, Г.Ф.Загороднюк та ін.).

            Велику допомогу партизанам і підпільникам надавали медичні працівники. Це лікарі Т.А.Бойко, Н.Є.Скочинський, О.М.Петранговський, П.М.Коломієць та багато інших.

            В кінці грудня 1943 р. частини радянських військ наблизились до кордонів Ружинського і Вчорайшенського районів.

            Звільнення північно-східної частини районів розпочалося не зі сходу, як очікувалося, а з заходу (з Попільні на Вчорайше - через  Андрушки, Бровки, Чорнорудку).

            Танкісти 69 танкового полку ХХІ гвардійської механізованої бригади, яким командував гвардії підполковник І.Н.Бойко, на станції Бровки захопили на платформах 5 танків і 7 гармат, в Чорнорудці зім’яли ворожий заслін. У Вчорайше ввійшли вночі 27 грудня. Цього ж дня було звільнено 19 сіл. У звільненні північно-східної частини району брали участь воїни першої танкової та ХХ механізованої бригад 8 гвардійського механічного корпусу, 68, 100, 135,328 стрілецьких дивізій та партизани загону П.А.Баки.

            Піденно-західну частину району звільняли 64 гвардійська Червонопрапорна танкова бригада. 27 грудня звільнено села Вербівка, Мовчанівка, Карабчиїв, Трубіївка та ін. 28 грудня 1943 р. було звільнено Ружин.

             В боях за визволення Ружинського та Вчорайшенського районів загинуло 929 радянських воїнів, в тому числі за села: Немиринці – 205, Чорнорудка – 207, Огіївку – 131, Вчорайше – 107.

            На селищному кладовищі Ружина поховані 82 радянські воїни, які загинули в боротьбі за визволення райцентру та померли від ран у місцевому госпіталі. Знаходиться тут і могила партизанів П.А.Баки, героїв Радянського Союзу О.Ф.Бурди, Ф.Г.Деркача.

            Зразу ж після визволення Ружина і Вчорайшого було здійснено нову мобілізацію чоловіків 1921-1925 років.

            У Великій Вітчизняній війні брали участь понад 10 тисяч ружинців, з них 5721 чоловік не повернулося з поля бою. За мужність і відвагу чотирьом жителям району було присвоєно звання Героя Радянського Союзу – В.В.Хрустицький  ( с. Мала Чернявка), А.М.Кирилюк, Л.І.Рибачківський (С.Бистріївка), В.М.Фіщук (с.Чорнорудка). Повними кавалерами орденів Слави стали: уродженці смт. Ружин П.М.Прилуцький, С.М.Бурман та уродженці с.Княжики  А.М.Антонюк і Л.І.Жуківський.

            З війни повернулось понад 4 тисячі чоловік, учасників бойових дій. У боях за Вітчизну відзначилися сотні жителів Ружинщини, багато із них в повоєнний час працювали на відповідальних посадах і показували там зразки трудового героїзму. Це жителі смт Ружин П.А. Андріанов, В.Є Агєєв, В.О.Яківець, Б.О.Блюм, Д.Г.Березівський, С.М.Гладишко, В.Л.Заморський, П.Г.Титмошенко, І.В.Руденко, І.С.Білоус, В.П.Ліщук, З.П.Дудукало, Ф.Х.Петриченко, Д.К.Пилипчук, О.П.Замощик, І.І.Мальцев,  Ф.Пасічник, Г.Пузир, О.М.Щиглик, П.Д.Сосуля, П.Д.Черемуха, В.Г.Собуцький, жителі села Топорів: П.О.Босак, П.А.Бака, с.Вчорайшого:  О.І.Митюк, Л.Я.Сергеєв, О.С.Погоруй, с. Крилівка- Т.М.Криворучко, с.Чорнорудки – І.Й.Кіпчук, Ю.С,Скоростинський, с. Огіївни – Д.М.Тартас, с.Прибережне – С.А.Павлівський, с.Мовчанівка - В.В.Бондар, с.Бистрик – В.П.П’ясенцький , с. Голубінка  Марущак М.В. та багато інших.

            Сьогодні учасників бойових дій стає все менше та менше.

Коляновський О.Б. -  завідувач методичним кабінетом відділу освіти РДА